24 лютого 2022 року росія о 4 ранку напала на Україну. В той час дівоча команда "Житлобуду-1" та головна тренерка команди Анна Покус перебували в Харкові. Цей день назавжди увійшов в кожну родину. Як це було - розказує Анна Покус.
"23 лютого 2022 року у місті Харкові ми ще мали товариську гру з командою хлопців “Восток”.
На наступний день було заплановане тренування на базі Востоку, який розташований на околиці міста у Чугуївському напрямку. Але 24 лютого вся Україна прокинулась від гучних вибухів... Я не могла повірити в те, що дійсно почалась війна. Першою справою ми списались з дівчатами з команди у нашій бесіді в вайбері, адже половина команди — це приїжджі дівчата, які навчались у спортивному ліцеї та студенти ВУЗів Харкова. Майже всі дівчата відразу поїхали по своїх домівках.
Приблизно о 6 ранку до мене приїхала подруга, яка мешкає в селищі Руські Тишки (це 20 км від Харкова та 53 км від білгорода (росія)), але виявилось, що вона не взяла ні документів, ні необхідних речей. То ж, ми вирішили поїхати забрати речі, а потім вирушити до моїх батьків, які живуть в Харківській області. Я взяла лише документи та маленький рюкзак, інші речі, які я планувала взяти пізніше так й залишись зібрані у квартирі... в Харкові...
Ми виїхали о 6.30 ранку, на вулицях було багато людей, які були дуже налякані. Люди бігли хто куди, на заправках було понад 100 автівок у черзі й так по всьому місту. Ми доїхали до окружної дороги, це вже було селище Циркуни, далі нам потрібно було їхати по трасі Харків — Білгород, наступне селище було Черкаські Тишки та потім наше — Руські Тишки, залишилось проїхати десь 10 кілометрів. Але вже на трасі у Черкаських Тишках ми зустріли військових, які зупинили нас — це були російські солдати, у російській військовій формі — а слідом за ними йшла колона російської військової техніки, це були танки, гради, камази с озброєними військовими. Нас пропустили, але повернутися в Харків вже буде неможливо. Тоді ми про це не знали.
Ми зібрали речі досить швидко та вирушили назад. Перед Циркунами нас зупинив руський військовий в масці, направивши на лобове скло нашої автівки автомат та наказав розвертатися. Ми показували, що нам потрібно в Харків, але він навіть не став слухати та, перезарядивши автомат, знову навів його на нас. Раптом, десь неподалік, ми почули постріли автоматів, вибухи, ми перелякались, мабуть ніколи в житті не було так страшно як в той момент. Що ж, варіантів не було, то ми поїхали знову в Руські Тишки. Назад їхали вже під супроводом російського танку, який дулом контролював наш рух по трасі...
8 ранку: я почала телефонувати до батьків, друзів — питаючи яка обстановка в місті та у області. В цей день мені якраз написала моя подруга — Хайді, яка була з Німеччини. Ми познайомились з нею в 2012 році, коли проводили жіночий турнір “fЕМаle” напередодні чоловічого Євро-2012, потім було ще декілька спільних турнірів, але останні 3 роки ми спілкувались не так часто. Вона питала що відбувається, як я і де, але буквально через декілька годин пропав зв’язок, пропало світло, опалення. Ми навіть чисту воду не могли набрати, так як насос був знеструмлений. Розпочались перебої з мобільним зв’язком, додзвонитись комусь було неможливо. Намагались слухати радіо, щоб дізнатися про “зелений коридор”, однак, ніяких новин не було. Поспати в ту ніч не довелося, як тільки стало темно розпочалися дуже гучні вибухи. Ми спустилися у підвал, який розташовувався під підлогою кухні, але він був дуже маленьким, десь 2 на 2 метри. Я вже прощалась з життям, бо ніколи раніше не було такого відчуття страху смерті... Такі гучні вибухі ніби біля будинку взривалось... Це було протягом 2 годин, безперервно - ми сиділи й не знали, що з нами буде... Потім все стихло, ми піднялись у будинок та сиділи у коридорі де не було вікон. Так наступив ранок.
На вулиці в селищі було багато людей, які на автівках хотіли виїхати в Харків, але ніхто так й не зміг, розказували що деякі машини просто розстрілювали російські солдати. Ми навіть не стали думати про цей шлях. Так як світла не було, ми заряджали телефони в авто та через декілька днів закінчилось пальне. Холодильник зробили на подвір’ї, з залізного бідону, закопавши його в сніг. Неподалік від нашого будинку був сосновий ліс, в якому дуже багато було озброєних російських військових, вони стали селитися в домівки, в яких не було людей. Ніякої інформації всі ці дні не було, лише чутки. Чутки, що людей евакуюють на автобусах до білгорода, чутки, що автобуси розстрілюють. Не знали кому та чому вірити, просто сиділи вдома та чекали... не знаючи чого... Через декілька днів окупанти вже ходили селищем та розповідали, що тепер тут житимуть за російськім часом та російськими законами, вони виставили гучномовець де майже весь день крутили плівку "мы пришли к вам с миром", було навіть зібрання, але ми на нього не пішли.
Так минув тиждень в окупації. Десь на 10-й день ми побачили, що у сусіда на городі поставили 3 “гради”, це було десь 100 метрів від дому. Ми вирішили, що лишатися на ніч у своєму будинку буде цього разу небезпечно та поїхали на іншу сторону селища до знайомих. Нам здавалося, що там тихіше, але ця ніч стала вирішальною для нас.
Було наче тихо, десь у 23 годині полягали спати поки тихо, але за годину розпочався ад... Такі вибухи почались, ми підірвались й побігли у підвал, тут підвал був на подвір’ї, коли ми вибігли з будинку, спочатку не зрозуміли, що відбувається — надворі був наче день, ми виглянули за кут будинку і зрозуміли, що то летіли гради, і вони так низько що іскри падають прямо на вулицю. Вранці ми остаточно вирішили, що тут залишатися буде небезпечно, то ж ми вирушили у дорогу, але шлях був лише один - в сторону кордону з білгородом. Залишилось лише декілька фото того місця, де я була в окупації та вщент розбитий сусідський будинок.
Ця поїздка була страшною, кожні 500 метрів зупиняли бородаті військові з автоматами, перевіряли багажник та вимагали документи, з'ясовували до кого та куди їдемо. Ці 50 км ми їхали години 4, але на кордоні було ще жахливіше - декілька кілометрів автівок - 15 годин у черзі, доводилось економити на опаленні в автівці, бо не знали що буде далі. Виїхати було дуже важко. Декілька разів забирали на допит, перевіряли телефони - контакти, фото, переписки, задавали дуже багато питань стосовно того, що ми бачили та інше, але пропустили.
Автівка на українських номерах була для працівників служб ДАЇ в росії, як червони прапор - зупиняли всі, майже через кожні 5 хвилин. На кожному пункті переписували данні з наших паспортів. На одному з постів нас запитали: "Що коїться в Україні, адже нам нічого не говорять по новинам, на що ми відповіли, що у нас війна в країні" - не кажучи нічого зайвого, - "і що ми ідемо з окупації, так як іншого шляху врятувати своє життя в нас не було...”
Декілька годин та ми в білгороді. Купити щось поїсти було неможливо - українські картки не працювали, гривні в банках не приймали, на вокзалі міняли по курсу 1 до 1, при тому, що “офіційний” курс був 1 до 4. Ми коли перетинали кордон вже вирішили, що в цій країни ми не залишимось. Я зв’язалась з Хайді та запитала, чи можемо ми до неї приїхати, нащо вона дала свою згоду та адресу, але це вже була не Німеччина, а Швейцарія, місто Цюрих. Це було майже 3 000 км..."
